Нарешті війна для нього скінчилася. До скону її вистачить. Війна навчила бачити, хто справжній, а хто гниляк. Зробила нещадною пам’ять. Бо як забути хлопців, яким ніколи вже не побачити дому. Микола Гаврилюк не був наївним: життя його жорстоко терло. Не чекав почестей. Ні на що особливе не розраховував, але й гадки не мав, що можна бути такими нетерпимими до всього, що вирізняє чоловіка, який місяцями жив у бліндажі, пив воду з калюж і забув про суху постіль. Запросто накидають йому образливі «аватар», «вбивця», «психічно ненормальний». Драматичною і навіть авантюрною була його дорога додому. А там усе пішло не так. Тяжко було звикати навіть до асфальту під ногами. Щось незбагненне віддалило дружину, забрало взаєморозуміння із синами. Він уже не бажаний на роботі. Нездоланними були мури бюрократії. Усім став чужий, нікому не потрібен. Приречений залишитися наодинці зі своєю війною. «Мені краще було загинути», — карався думкою. І звіром оскалювався на несправедливість. Дуже несподівано його кинуло під осколки людської байдужості — так недоречно й безжально наздогнала його ця війна. І винесла вирок. Усім.